Гра в імпровізацію

За що воює Путін, чим може обернутися лідерство Німеччини та імпровізація Заходу, а також чому ми не розуміємо “Ісламської держави” – в найцікавіших публікаціях іноземних ЗМІ за минулий тиждень


Україна також несе провину

Свій історичний шанс Україна пропустила ще в 1989 році. Не можна сказати, що тодішні Польща, Угорщина, Чехословаччина, а також країни Балтії пройшли через арку свободи без якихось перешкод: на їхньому шляху були десятиліття невдач, але вони змінювалися й у підсумку сформували більш-менш стабільні суспільства, чиї громадяни живуть у правових демократичних державах із ринковою економікою. Але цього не відбулося в Україні.
Майже в усіх країнах колишнього Варшавського договору було протистояння антикомуністичного руху з колишніми апаратниками, що й породило нову політичну модель. Ані демократи-правозахисники, ані апаратники не могли перемогти і саме це забезпечувало як зміни в країні, так і спадковість влади. Але в Україні переважила саме спадковість. 
До прикладу, усі спроби перетворити юстицію у надійний стовп правової держави розбилися об протидію тих, хто тримав у своїх руках апарат юстиції. В Україні не вдалося побороти корупцію і хабарництво, тому звичаї радянських часів залишилися і в новій державі: ті, хто бажав отримати робоче місце, якийсь дозвіл або земельну ділянку, йшли не офіційними шляхами, а платили хабарі. Також у країні до цього часу не з’явилися політичні партії, що хоча б віддалено нагадували партії, які є на Заході. Поки інші країни розвивалися, в Україні нічого не змінювалося. Відтак люди усвідомили, що з часу переломного 1989-го вони втратили 15 років життя.
Нова влада і Президент розвернулися до Заходу, пообіцявши, що займуться повним оновленням України. Але багато активістів Майдану ставляться до цього скептично. В одному вони однозначно праві: нові політичні керівники в Україні не виправдовують очікувань, оскільки практично повністю сконцентровані на боротьбі з Росією і пошуках допомоги на Заході, натомість надто мало уваги приділяють внутрішньому “виправленню” України. Дуже показово, як веде себе сам Президент Петро Порошенко. Можливо, він поводиться дуже розумно і передбачливо, не роздаючи великих обіцянок. Однак небезпечним є те, що у першу чергу він себе позиціонує не як реформатора, а як патріота.

Перемоги “трактористів” – поразка Росії

Володимир Путін воює не за кілька районів депресивних областей Донбасу. Він воює за право сидіти за одним столом із лідерами “великих держав” і креслити нові кордони світу. Але це тупиковий шлях. 
Оскільки, навіть якби західні лідери хотіли поступитись перед Путіним, зробити це неможливо: давно немає того столу, за яким так хочеться сидіти головному російському начальнику.
Зараз Захід залишається розгубленим: санкції явно не змусять Путіна змінити політику, домовлятися з ним немає про що, а воювати із ядерною державою неможливо. Якщо екстраполювати роки попередньої холодної війни на нинішню, підозрюю, що ми перебуваємо десь в кінці 40-их. Попереду війна в Кореї, Карибська криза, В’єтнам, Афганістан. В якомусь посольстві пишеться “довга телеграма”, що стане основою для створення нових правил протистояння. Їх втілюватимуть нові Рейган і Тетчер. Росію ж чекає незавидна доля сирового придатку Китаю.
Втішає одне – у сучасному світі час стискається. Побачимо, цей шлях в тупик займе менш як півстоліття.

Крим наш. Перші підсумки

Скоро буде рік, як Крим наш. Чи налагоджується там життя (припустимо, що результати минулорічного референдуму свідчать про невдоволення жителями півострова їхнім попереднім життям)? 
Одним із перших кроків нової влади в Криму стала націоналізація стратегічних підприємств (їх викуповують примусово) і “ренаціоналізація” об’єктів, що належали Україні. Націоналізували ліси і заповідники, санаторії, банки і енергокомпанії. The New York Times оцінила загальну вартість націоналізованої власності у 1 млрд дол.
Новий статус Криму обернувся серйозними проблемами для туристичної галузі (6% валового регіонального продукту і 10% занятості, а із врахуванням тіньової – навіть 25%). У 2014 році Крим відвідало 3,3-4 млн людей, а у 2013-ому – 5,9. Зменшення туристичного потоку і спрямування господарських зв’язків на Росію призвело до двократного зниження товарообороту і зменшення пасажиропотоку на 37,7%.
Кримчани сподівалися на ріст добробуту. Його відчули пенсіонери (у Росії пенсії у 2-2,5 рази вищі, ніж в Україні) та бюджетники. Але останні – це лише одна шоста занятих у Криму, а в інших сферах економіки не було такого росту зарплат.
Відрізані від української електроенергії, продовольства, міжнародних сервісів і води жителі Криму нервують і сподіваються на допомогу Росії. Багато з них помічають рейдерські захоплення власності і зловживання з боку силовиків. Частина жителів, які раділи приєднанню до Росії, розчаровані новими порядками та “варягами”. Але про це кримчани говорять лише на умовах анонімності (Крим невеликий, незгідних легко знайти), а незалежних медіа на півострові вже не залишилося.

Путін-імпровізатор

Після катастрофічних воєнних невдач, які минулого тижня зазнала українська влада, західні оглядачі намагаються прослідкувати хід думок Володимира Путіна. Однак спеціалісти в цьому кустарному промислі не помічають однієї важливої деталі: упродовж української кризи Путін імпровізував. Це означає, що протистояння в Україні є значно більш страшним і небезпечним, ніж ви думаєте: російський президент імпровізує на ходу.
Він звик експериментувати і швидко відмовлятися від багатьох концепцій в ім’я досягнення переваги бодай у короткостроковій перспективі. Вигаданий портрет Путіна покликаний підтверджувати деякі висновки щодо ситуації в Україні, що здаються доречними в конкретний момент. Тому, наприклад, нас переконують, що агресія в Україні і його конфронтаційна позиція щодо Заходу – це природний наслідок років, проведених у КДБ. Публічне загравання Путіна з атрибутами російського царизму інколи називають віддзеркаленням глибоко вкоріненого в ньому бажання відновити контроль над країнами, що отримали незалежність після розпаду СРСР.
Втім, найбільш правдоподібним поясненням поведінки Путіна є найбільш тривожним: він імпровізує на ходу, і якщо ситуація погіршується, він, як правило, подвоює ставки. На жаль, поки ще рано судити про те, коли небезпечні імпровізації Путіна досягнуть апогею. До всього Путін не єдиний, хто імпровізує на ходу: дії Заходу досі також мали реактивний характер і зовсім не були складовою повноцінної стратегії. 
Західні політики повинні нарешті усвідомити, що звичка Путіна діяти імпульсивно і безрозсудно ставить його в один ряд із доволі суперечливими політиками, зокрема з його попередниками – Борисом Єльциним та Михаїлом Горбачовим. Обоє в результаті низки грубих помилок втратили усе, а у випадку із Горбачовим – ще й його країну. Наслідки кризи, яку спровокував Путін, можуть виявитися не менш печальними.

Не варто довіряти Німеччині вирішення кризи в Європі

Ангела Меркель поставила свій підпис під договором про припинення вогню, хоч вона й не може гарантувати умови його виконання і у неї немає “плану Б” на той випадок, якщо договір буде порушений. 
Втім, вона натякнула на один із варіантів розвитку подій: Україна може відмовитися від своїх східних областей, побудувати навколо них свого роду Берлінський мур у вигляді демілітаризованої зони, зміцнити кордони і виграти час для відновлення держави. Але щоб цей план спрацював у довгостроковій перспективі, Заходу доведеться поставитися до території України так, як він колись поставився до Західної Німеччини, підтримавши її економічно, політично і військово, аби та могла протистояти Росії.
Однак зараз немає причин вважати, що Німеччина або якась інша країна готові це робити. Найбільш ймовірно, Україна втратить конт­роль над промисловим Донбасом, здавши його російським агентам, яких РФ використовуватиме й далі для дестабілізації української держави або ж для захоплення нових територій чи погроз у бік НАТО. 
Російський президент обмежений у своїх діях слабкістю економіки, однак Європа також невдовзі може стати слабшою через кризу в Греції. І якщо криза в Греції досягне піку одночасно із кризою в Україні, бажання Німеччини одноосібно вирішити ці дві проблеми може перетворитися на черговий прояв гордині.

Чого насправді хоче ІДІЛ

“Ісламська держава” вже не є зборищем психопатів. Це релігійна організація із чітко продуманими переконаннями, яка вважає себе ключовою рухомою силою прийдешнього апокаліпсису. 
Звідки взагалі воно взялося і які його наміри? Простота цих питань оманлива і мало хто із західних лідерів знає на них відповідь. “Ісламська держава”, яка також відома під назвою “Ісламська держава Іраку та Леванту”, сповідує цілком конкретний різновид ісламу, і її уявлення про Судний день мають велике значення, оскільки можуть допомогти Заходу краще зрозуміти свого ворога і передбачити його поведінку.
Є дві причини, чому ми неправильно оцінюємо природу “Ісламської держави”. По-перше, ми вважаємо джихадизм монолітним рухом і застосовуємо логіку “Аль-Каїди” до організації, яка насправді набагато перевершує її. Бен Ладен вважав тероризм прологом до халіфату, появу якого він не очікував застати за свого життя. Його організація була гнучкою, мала широке географічне охоплення і складалася із багатьох автономних одиниць. На відміну від “Аль-Каїди”, для підтримання легітимності ІДІЛ потребує території, а також ієрархічної структури, щоб керувати цією територією (його бюрократія поділяється на військову і цивільну частини). 
По-друге, неправильне уявлення про ІДІЛ у нас виникає через спроби позбавити цю організацію її середньовічної релігійної природи. Пітер Берген, який у 1997 році став першим продюсером інтерв’ю з Бен Ладеном, назвав свою першу книжку “Корпорація Священна війна”, визнаючи, що сам Бен Ладен є породженням сучасного світського світу. Бен Ладен надав терору корпоративну форму і вимагав натомість конкретних політичних поступок, наприклад, виводу військ із Саудівської Аравії. Зараз виникає спокуса повторити ці ж висновки – начебто джихадисти насправді є цілком сучасними і нерелігійними особами, які сповідують не відсталі політичні погляди, хоч і ховають свою істинну природу за середньовічними ідеями. 
Та насправді діяльність “Ісламської держави” не має сенсу, якщо не дивитися на її дії як на відверте, чітко продумане бажання повернути цивілізацію в правове середовище сьомого століття, а у підсумку навіть викликати апокаліпсис. Буквально всі важливі рішення та закони, які приймає ІД, відповідають тому, до чого вона закликає у пресі, на своїх плакатах, номерних знаках авто, на монетах… Це така “пророча методика”, що передбачає буквальне виконання пророцтв і слідування прикладу Магомета. Мусульмани можуть не зважати на “Ісламську державу”, і майже всі так і поводяться. Але вдавши, що це не релігійна організація, яка очікує чергового пришестя, а тому для боротьби із нею не обов’язково розуміти її богословські погляди, ми дуже серйозно недооцінили ІДІЛ.
Сторінку підготував Назарій Тузяк
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.7762 / 4.18MB / SQL:{query_count}