Вибори, реформи, провокації

Огляд публікацій іноземної преси про ситуацію з Україною

фото: novayagazeta.ru

Донецьк голосує за реальність, якої не існує

Озброєні люди в будках для голосування, відсутність списків виборців, міжнародні спостерігачі, які прибули за день до голосування – це неможливо назвати нормальними виборами.
Але й республіка донеччан зовсім не є нормальною країною. Це взагалі не країна. Однак голосування за прем’єр-міністра тут і в сусідньому луганському регіоні стали кроком до появи нової реальності, вирізьбленої з куска України, що більше не контролюється Києвом.
Підписана у Мінську угода передбачала припинення вогню і план з 12 пунктів, що давали змогу цим територіям залишатися зі спеціальним статусом у складі України. Кілька тижнів після підписання цього плану кожна сторона обвинувачувала іншу в порушенні домовленостей. І весь цей час підконтрольні повстанцям території рухалися все далі від того, аби залишитися частиною України.
Організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ), ключовий європейський спостерігач за виборами, повідомила, що те, що відбувалося у неділю, не мало нічого спільного із виборами. Однак з’явилася новостворена організація ASCE, до складу якої в основному входять крайні праві європейські політики, яка й визнала це голосування. Те, що неонацистські європейські політики виявилися єдиними в світі, хто “прикрив” повстанців проти “фашистської української влади”, є одним із численних парадоксів ситуації.
Незважаючи на сюрреалістичний характер голосування, немає сумніву, що старше покоління відчуло чималий ентузіазм, можливо, не стільки через схвалення Донецької республіки, а більш тому, що сигналізувало Києву, що цей регіон більше не буде частиною України.
Хоча багато людей, особливо серед старшого покоління, ностальгують за Радянським Союзом і сприймають Росію як його наступницю, їхнє ставлення до донецької влади амбівалентне. Багато людей спокійно кажуть, що озброєні бойовики, які зараз керують регіоном, дозволяються собі надто багато.
Воєнізовані конкуруючі групи пов’язані між собою лише номінальним центральним командуванням, відтак уже в найближчий час між ними може розпочатися серйозна битва за владу, вплив та гроші. Росія проявила невеликий апетит анексувати ці території, як це було у березні в Криму, однак тутешні повстанці сподіваються, що фінансові потоки та інвестиції надходитимуть саме з РФ.
Відповідно до мінських угод, Україна дала регіону посилення автономії на три роки, однак видається, що Петро Порошенко відмовляється від цих регіонів, оскільки не може отримати військову перемогу над сильнішим суперником. Водночас залишається незрозумілим, чи задоволені повстанці та їхні російські покровителі тим, що отримали.

Поганий контракт України

Глава Єврокомісії Жозе Мануель Баррозу заявив, що тепер немає причин, через які європейці могли б мерзнути взимку. Виходить, що переговори між Україною та Росією насправді мали гарантувати постачання російського газу Європі, а Україна була лише другорядним питанням. На заваді обговоренню стояла російська пропаганда, яка постійно повторювала, що через зупинку постачань газу Україні під загрозою перебувала Європа.
Що ж у результаті домовленостей отримала сама Україна? Вона отримала згоду на те, щоб спрямувати близько третини фінансової допомоги, яку отримує від МВФ та ЄС, на оплату російського палива, таким чином використовуючи у нецільовий спосіб й без того обмежені засоби, що зараз якнайбільше потрібні для оборони, інфраструктури та проведення реформ.
Україна також отримала одну із найвищих у Європі цін на газ (378 дол. проти середньоєвропейської у 304 дол.) і виглядає на те, що немає домовленостей щодо того, скільки цього газу має йти на окупований проросійськими повстанцями Донбас.
Ще гірше те, що європейські чиновники ведуть перемовини про відновлення відносин із Росією. Єврокомісар з питань енергетики характеризує домовленості як можливий “перший проблиск” надії на розрядку напруги між Росією та Україною (іншими словами, потрібно все простити і забути?)
Здавалося б, побувавши двічі (у 2009 і 2014 роках) у небезпечному становищі через те, що Росія пустила в хід зброю у вигляді природного газу, Європа повинна була жорстко вести переговори. Для того, аби досягнути кращої угоди для України, а не сприяти її наркотичній залежності від надлишку газу, і підштовхнути її до незалежності від деспотичної газової зброї Путіна. Однак ми цього так і не побачили.

Останній шанс України

Зараз, коли виборчі баталії в Україні завершилися, а конфлікт у східних областях заморожений, у країні можливий один із трьох сценаріїв: швидке і болюче хірургічне втручання в економіку та регуляторну систему, сповзання в задушливі обійми Росії, а також хаос, якщо частини, які повернуться зі сходу, влаштовуватимуть безлад.
Шанс для України схопитися за перший і найкращий варіант швидко зникає, однак політики б’ються за портфелі, а бюрократи, які намагаються увіковічнити систему корупції, наче не розуміють усієї відповідальності моменту.
На думку небагатьох людей зі сторони, які тяжіють до швидких змін, бездіяльність стане трагедією. Одним із таких осіб є Каха Бендукідзе, який за президента Міхаїла Саакашвілі доволі успішно здійснив скорочення регулювання економіки Грузії. Бендукідзе разом із професором Массачусетського технологічного інституту Дароном Аджемоглу й іншими світилами економіки входить до консультативної групи, створеної канадським урядом для того, аби запропонувати міністру економіки України Павлу Шереметі необхідні реформи. Нещодавно останній з відчаю пішов у відставку, тому консультативна група опинилася у підвішеному стані. Попри це Бендукідзе досі багато часу проводить у Києві. Даючи інтерв’ю у вестибюлі київського готелю, він заявив, що ситуація викликає у нього розчарування: “Голова у пацієнта відвалюється, поруч із ліжком стоїть повне відро крові, а що роблять родичі? Їх трішки бентежить те, що можуть подумати сусіди?”
Консультативна група Бендукідзе виклала свою програму у статті в англомовній газеті Kiev Post. Програма передбачає скорочення державних витрат із 53% до 34% розміру ВВП, що спричинить відмову від державних субсидій в енергетиці, які сягають 10% ВВП. Окрім цього Києву варто вдатися до зниження пенсійних виплат і пільг для високопосадовців, які сягають 4% ВВП.
Також Бендукідзе виступає за радикальне дерегулювання і вважає, що в Україні надто багато міністерств та відомств. “Кому вони потрібні, якщо єдина функція уряду сьогодні – це брати гроші у МВФ, а потім передавати їх в оплату за російський газ?”

Чому Росія провокує?

Цього тижня російські бойові літаки кілька разів порушили кордони НАТО над Балтійським морем. Окрім того на північ від Швеції Росія випустила балістичну ракету, яка приземлилася аж на Камчатці. Які цілі при цьому переслідують Путін та його генерали?
Очевидно, що вони про це не говорять, але при цьому демонструють кілька взаємопов’язаних цілей.
1. Нагадати Європі, що Росія – велика ядерна країна, яка готова застосувати силу.
2. Нагадати Фінляндії та Швеції, наскільки слабкою є їхня оборона, і попередивши ці країни, щоб вони випадково не почали гратися із думкою про вступ до НАТО.
3. Показати Америці, що протистояння російському втручанню в Україні або в будь-якій іншій пострадянській державі виявиться надто ризикованим.
4. Промацати оборонні сили НАТО і після багатьох років бездіяльності потренуватися і налітати години в реальних ситуаціях.
Відтак висновок: холодна війна повернулася, але цього разу з незрозумілими правилами та параметрами. У 1956 році в Угорщині та 1968 році в Чехословаччині ні США, ні НАТО не втручалися в події. Сьогодні Путін чекає подібної згоди від США. Але де в такому випадку виявиться його межа?

Загадка борту MH17

Розслідування катастрофи малайзійського літака в Україні ще триває, але досі немає незаперечних доказів, що однозначно вказали б на винних. Може вийти й так, що вони ніколи не будуть знайдені.
Фред Вестербеке є главою міжнародної слідчої групи, що займається розслідуванням катастрофи над Україною. Він розповідає, що слідство досі не впевнене, чи володіє усіма можливими доказами, чи є ще якісь. Втім, жоден із його слідчих ще не був на місці трагедії, відтак було неможливим зібрати всі уламки, аби у підсумку встановити тип використаної зброї.
Є уламки металу, що були знайдені в тілах жертв і в багажі. Це міг бути снаряд ракетного комплексу “Бук”, та це може виявитися і частиною самого літака. Слідчі проводять аналіз, але жодних чітких результатів ще не отримали. Якщо почитати газети, то все виглядає так, ніби всім зрозуміло, що відбулося і хто винен. Але, каже Вестербеке, на підставі того, що зараз має слідство, нікого не вийде притягнути до відповідальності.
Сам він вважає найбільш правдоподібним сценарієм ураження літака ракетою системи “земля-повітря”. Однак розслідувати подібну аварію під час війни, звичайно, завдання не з легких. Однак правда полягає у тому, що без цієї війни літак не розбився б. Ясно і те, що комусь правда все ж відома. І він або приховує її, або не здатен довести.

Жорстка риторика

У промо­вах російського президента немає нічого но­вого. Причиною всіх проблем у світі Путін називає “односторонній диктат” Америки, звинувачуючи Захід у подвійних стандартах і лицемірності щодо Росії, яка просто “захищала інтереси російськомовного населення Криму” від “неофашистів”.
Путін чітко заявив, що якщо Америка порушила правила в Косові, Росія може зробити те саме в Україні. “Ведмідь ні в кого не питатиме дозволу. Взагалі він у нас вважається хазяїном тайги, і він не збирається, я це знаю точно, переїжджати в інші кліматичні зони – йому там незручно. Але тайги своєї він не віддасть, думаю, це повинно бути зрозумілим”.
Пан Путін не готовий змінювати свою точку зору. “Раніше він робив усе можливе, щоб змінити ситуацію, але тепер це залишилося у минулому”, – коментує Дмитро Тренін, глава Московського центру Карнегі. Питання полягає у тому, навіщо він взагалі промовляв цей спіч.
Відповідь стосується швидше ситуації всередині Росії, аніж Заходу. Антиамериканізм є однією із основ ідеології Кремля. Коли президент звинувачує Америку в усіх економічних проблемах Росії, це дозволяє уникнути критики на адресу самого Кремля.
Усе це зовсім не означає, що Путін готовий до справжньої війни із Заходом. Але при цьому він ще довго втручатиметься у справи України. Росія зараз становить небезпеку своєю слабкістю, а зовсім не своєю силою.
Підготував Назарій Тузяк
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.9429 / 4.47MB / SQL:{query_count}