“Палестинізація” Донбасу, ціль Кремля і біль Заходу

Як міжнародні ЗМІ змальовують останні події в Україні

фото: AFP

Україна: нова лінія Путіна

Цілі пана Путіна, ймовірно, не змінилися. Однак головна відмінність зараз полягає в тому, що обидві сторони добре розуміють свою відносну слабкість і силу. Тепер стало зрозуміло, що пан Путін не має наміру вдаватися до вторгнення й анексувати східну частину України. Але він також не хоче ставити себе в таке положення, у якому йому доведеться відмовляти в проханні надати воєнну допомогу. 
Ми також бачимо, що Київ не може розраховувати на підтримку населення сходу країни, а його сили безпеки розпорошені й неадекватні. Люди налякані, і багато хто не довіряє ані Києву, ані Москві. У цей час необхідно уважно й при цьому достатньо швидко проаналізувати нову лінію Кремля.

Поранена Росія

Насправді це не конфлікт довкола України, а значно серйозніша й небезпечніша суперечка на тему міцної конструкції пострадянського простору в Східній Європі, на Кавказі та частково в Середній Азії. Її неможливо заспокоїти чи припинити, не давши відповідей на два питання: чи мають право сучасні країни, що мали нещастя бути колись частиною радянської імперії, вільно вибирати, чи ставати їм частиною якогось політичного союзу або військового блоку, а також чи має право правонаступниця СРСР, нинішня Російська Федерація, вимагати збереження зони безпеки навколо своїх кордонів…
Найсерйознішу проблему після Другої світової війни (як жити в Європі з тим, що залишилося після СРСР) Захід спробував регулювати без договорів – за допомогою ні до чого не зобов’язуючих домовленостей в дусі gentlemen agreement, приязно спостерігаючи, яку метаморфозу в епоху єльцинської смути переживе радянська лялечка, і очікуючи, що з неї вийде прекрасний білий метелик. Але метелик не з’явився. З’явився новий монстр – посткомунізм. Це була дивна, смішна, але ще не дуже небезпечна істота, і з нею можна було вести бізнес.

Новий світовий порядок Володимира Путіна

Світовий порядок, що склався після закінчення холодної війни і розпаду Радянського Союзу, був приречений на провал, тому що ґрунтувався на переконанні, що пострадянська Росія більше не є проблемою. Ліберальні демократії погодилися зіграти в “давайте прикинемось” і розглядали Росію “нормальною країною”…
Вторгнення Путіна в Крим наочно продемонструвало, що він перестав прикидатися… Україна стала дослідним майданчиком для Кремля, який намагається знищити саму ідею революції не тільки в Росії, але й на території колишнього радянського блоку і змусити Захід визнати своє право на це… Ті, кого турбує виключно російський імперіалізм, дуже помиляються: захоплення територій і “захист” російськомовного населення інших країн – це способи перетворити Росію в країну, що перебуває в стані війни, зробити Путіна президентом воєнного часу і зміцнити його позиції всередині країни.
Кремль вдався до ліберальної риторики, аби узаконити своє вторгнення в Україну. Він вимагає, щоби Київ реформував українську Конституцію і дав свою згоду на проведення регіональних референдумів стосовно федералізації. Між іншим, у російських громадян таких прав нема, і якщо комусь прийде в голову їх вимагати, то той легко може опинитися за ґратами.
Насправді Женевська угода, підписана 17 квітня США, Євросоюзом і Росією, виявила абсолютну нездатність Заходу зупинити Росію в її спробах дестабілізувати ситуацію в Україні… Хоча санкції, які Захід уже встиг ввести щодо Росії, уже почали на неї негативно впливати, вони парадоксальним чином укріпили путінську логіку виживання “замку в облозі”…
Ціль Кремля дуже прагматична: він хоче взяти на себе роль миро­творця і заключити із Заходом нову Фастівську угоду, переконавши його погодитися з обмеженим суверенітетом України і дати право зовнішнім силам диктувати українцям, що добре, а що погано. Припускаю, що західні лідери, втомлені від болю голови, викликаного українською кризою, можуть погодитися з такою пропозицією. І тоді Путіна сприйматимуть уже не як загарбника, а як архітектора нової постмодерної реальності.

Холодна війна та нове протистояння

У той час, коли в Україні посилюються бої, а сепаратисти проводять референдум стосовно незалежності, спостерігачі в США, Європі, Росії й інших країнах усе частіше задумуються над можливим початком нової холодної війни між Америкою і Росією. Але чи зможе ця конфронтація справді стати другою холодною війною? Чи вона матиме зовсім інший характер?
США і Росія більше не є рівносильними суперниками. Росія більше не може вважати себе наддержавою, рівною США. Розміри американської економіки у вісім разів перевищують об’єми економік Росії, як і сукупний об’єм економік країн Євросоюзу. Розміри оборонного бюджету США у сім разів перевищують оборонний бюджет Росії…
До моменту завершення холодної війни США та СРСР виробили складну систему правил і сигналів, що допомагали регулювати їх суперництво й зменшувати ризики. Тепер цієї системи нема, і зараз майже ніхто не пам’ятає про її існування і принципи роботи. Якщо США і Росія увійдуть у нову холодну війну, відбудеться відкат не до 1985 року, а до 1945-ого. Це потягне за собою нову вервечку спроб і помилок у встановленні нових правил. Ось тільки тепер у розпорядженні США та Росії є тисячі ядерних боєголовок, кіберзброя, безпілотники та надточні боє­припаси. Не варто забувати і про санкції, енергетичну залежність, злі російськомовні меншини, які проживають у сусідніх із Росією державах.

Ніякої Новоросії не існує

Гра, початково задумана Путіним із наміром втягнути Україну у сферу впливу Росії і Митного союзу, привела до протилежного результату. Ніколи раніше наші дві країни так не ворогували – аж до балансування на межі війни. Перейти цей рубіж із прямим введенням регулярних військ на південь і схід України Росія поки не наважується, і, ймовірніше, не наважиться. Тобто взяти Україну не вдалося ні добром, ні силою. Тоді про що ж скандал? Тільки про імідж і зведення рахунків…
Перед Путіним (і перед Східною Україною) стоїть простий і зрозумілий вибір між поганим і просто жахливим. Думаю, він обере поганий варіант. Спершу зробить усе можливе чужими руками для нагнітання ситуації, а потім, коли вибори все ж відбудуться, кине рядовий склад виправдовуватися перед переможцями, а своїх конторських офіцерів постарається вивести. Вони завжди так роблять, коли притисне. Альтернативний варіант – введення регулярних військ – залишається малоймовірним, хоча повністю його виключати не варто. Якщо в країни поїхав дах, то важко сказати, де вдасться його зупинити. Тим паче, що наразі й нікому.

Федералізація України

Велика проблема полягає в тому, що радники (ймовірніше, це був Медведчук, який у Путіна головний радник по Україні) дещо обдурили людей у Кремлі, змалювали їм надто рожеву картину ситуації на Донбасі. Бо, незважаючи на все, не видається, що навіть Донбас і тим паче південний схід України вдається запалити. Путіну казали: “Киньте сірник, і все запалає”. Сірник кинули. Воно шипить, але не загоряється. Пихтить, кидає іскри, але не загоряється…
У зв’язку з цим у мене питання: а що взагалі задумували? І є дві гіпотези. Одна полягає в тому, що все, що відбувається в Україні, відбувається у межах реакції Путіна на Майдан. Це сильна психологічна реакція, коли народ повстав і прогнав людей із золотим батоном. Звичайно, у Кремлі це все приміряють на себе. Друга гіпотеза полягає в тому, що все це готувалося до 2015 року, тобто до виборів Януковича, тому що очевидно, що той провалився би на виборах. А після цього що було б? А було би все те, що зараз відбувається.
Тепер яка стратегія виходу з цієї історії в Путіна? Вона очевидна! Це вимога федералізації України. А що таке федералізація України? Це “палестинізація” Донбасу, створення на території України штучних анклавів на кшталт Осетії та Абхазії на території Грузії, куди кидатимуть величезні гроші на вибори, де місцевий анчоус обере лідерів, потрібних Путіну, які при цьому перетворюватимуть регіон на Палестину…
Я підозрюю, що все це відбувається заради виключно психологічних вигод. Дві опорні країни російського світу (Грузія та Україна), що завжди входили в орбіту російської культури, втрачені, розміняні ні за що… Україну втрачають на очах. Чому кажуть “бандери”? Чому кажуть “фашисти”? Це дуже точно пояснив Ходорковський: “Щоби не казати “українці”. Нас режим уже навчив ненавидіти піндосів, гризунів, поляків. Але ось просто так встати і сказати російській людині, що вона повинна ненавидіти українця, що повинна брата українця стерти в порошок, важко… Тому відбувається ця піар-заміна: “А це ж бандерівці!”
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
1.0284 / 4.44MB / SQL:{query_count}