Бідні тому, що...багаті

"Пошта" досліджувала, чому за городину платимо, як мінімум, утричі дорожче, коли селяни виростили її достатньо й у них вона просто гниє?

"Пошта" досліджувала, чому за городину платимо, як мінімум, утричі дорожче, коли селяни виростили її достатньо й у них вона просто гниє?

fermer.jpg

Капуста, яку виростили на полях фермера Петра  Федини, потрапить до львівських супермаркетів

Парадокс, але ми з вами бід­ні, й найімовірніше, будемо такими ще довго через те, що... багаті. І підтверджень цьому безліч. Скажімо, у нас родючі землі роками заростають бур'янами, бо нікому їх обробляти, а в інших країнах люди розчищають землю від каміння й, застосовуючи передові технології, збирають рекордні врожаї. У наших селян надлишок продукції, але вони не мають куди здати зайвину, тож її згодовують худобі або вона псується. А городяни платять за городину дуже дорого.

Віддам за копійки, тільки заберіть

Наприкінці липня ми побували в одному із сіл Яворівського району. Приїхали туди саме тоді, коли достигали яблука "білий налив". Щойно ступили на подвір'я пані Марії, як до наших ніг покотилося соковите, солодке, мов мед, яблуко. Під яблунею їх лежало мішків зо п'ять. Точнісінько такі купувала на ринку по 4 грн за кілограм (за рвані просили 6 грн), а тут їх господиня віддавала задарма.

- У мене дві яблуні, ще чоловік їх посадив, - розповіла пані Марія. - Торік дерева відпочивали, а цього року вродили рясно-рясно. Навіть перед буревієм вистояли. Якби хтось хотів їх забрати, віддала б за копійки. Я б навіть попросила су­сідських хлопців, щоб зірвали і поскладали у ящики. Але ніхто не бере. Тож згодовую їх су­сідській худобі, а більше таки гниє.

У пані Марії багато не лише ранніх яблук. Цієї весни вона посіяла велику грядку огірків. Донька, що живе у місті далеко від дому, завжди приїжджала у відпустку в липні. Тож мати розраховувала, що до її приїзду огірки почнуть плодоносити. Але вона приїхала у червні, коли були ще тільки зав'язки.

- Я заквасила собі невеличку діжку, - каже господиня. - Скільки мені одній треба? Трохи віддала двоюрідній сестрі, у неї челядь велика. А решта перестигла. Трохи свиня з'їсть, а що залишиться - на насіння буде. Була б молодшою, то повезла б на базар, а у 74 роки мені заважко з сумками їхати до Львова чи Яворова.

У селянки велика грядка петрушки - зеленої-зеленої і запашної. Пані Марія охоче ділиться вітамінною зеленню. "Беріть ще, бо що з нею буду робити?" - каже жінка. Вона розповіла, що ніколи на своєму городі не сіє кропу. Він сам сходить, причому дуже рясно. Навесні мусить прополювати грядки і викидати його прямо в рів, до того ж оберемками, бо він глушить інші культури.

Мені відразу пригадалося, як навесні за маленький пучок зелені на ринку просять кілька гривень. Ми без вагань дістаємо їх із гаманця, бо не уявляємо столу без рятівної весняної зелені. А вона була б, мабуть, набагато дешевша, та й не лише зелень, якби відповідні організації закуповували їх у таких селян, як пані Марія, й постачали споживачам.

І таких селян, як пані Марія, чимало. Ті, що живуть неподалік міст, продають продукцію на ринках. А жителі віддалених сіл такої можливості не мають. І вони з радістю  здали б лишки заготівельникам, фермерам чи виробникам, якби ті завітали до села. Але охочих, на жаль, у нас нема.

Добро не повинне пропадати

Думаючи про нашу неорга­нізованість, безгосподарність, я пригадала абсолютно протилежний епізод, який довелося бачити в Прибалтиці багато років тому, ще за часів колишнього Союзу. Господиня, у якої ми зупинилися, уранці понесла до воріт п'ять пучків редиски. У відповідний час під'їхала машина і жінка за кілька хвилин здала продукцію. Це здивувало нас, бо ми не звикли, щоб у нас здавали городину в такій малій кількості.

- А чого має пропадати, - пояснила нам жінка. - Адже на неї затрачено час, сили. Вчора з дачі редиску привіз чоловік. Її для нашої сім'ї забагато. Тож чого має в'янути, коли через день чоловік привезе з дачі свіжу. Ми її здаємо: і нам добре, і городянам також.

Зайву городину здавали й сусіди: хто зелену цибулю,  а хто - кріп, салат тощо.

Ото господарність, подумали ми тоді. Нічого тут не пропадає. Ми до такого не звикли.

 У нас же марнують гори продукції й ніхто навіть не думає забирати її в селян й реалізовувати на ринках, у супермаркетах. Чому? 

- А хто забиратиме цю продукцію? - запитанням на запитання відповів заступник голови Львівської облдержадміністрації Іван Стефанишин. - Раніше були райспоживспілки, які мали певні функції і могли закуповувати у селян їхню продукцію. Були деякі колгоспи, які також брали у селян продукцію і здавали. Нині цих структур уже нема. Тепер формувати партії певної продукції і постачати на оптові ринки чи в супермаркети могли б кооперативи. Є сільська влада, яка мала би про це подбати, самоорганізація села нині має бути на вищому рівні.

За словами Івана Микола­йовича, у нас закупівлю сіль­госппродукції лише починають налагоджувати. І на всю область є лише один фермер, який взявся за цю справу. А живе він у селі Зіболки Жовківського району. Тож "Пошта" вирушила до нього.

Нині закони
працюють не на людей, а проти них

- Як в'їдете в село, запитайте у людей, де консервний завод, там мене і знайдете, - пояснював нам дорогу фермер Петро Федина.

Колишній консервний завод, як ми згодом довідалися, збанкрутував. Його викупив місцевий фермер і тепер тут знаходиться ТзОВ "Зорепад", яке закуповує у селян сільськогосподарську продукцію й  постачає її в торговельну мережу Львова, Києва. Зараз налагоджує зв'язки з торговельною мережею Івано-Франківська.

- Принцип нашої роботи простий, - поділився з нами пан Петро, -  купуємо, фасуємо продукцію і продаємо її великим супермаркетам. Селяни самі привозять до нас городину. Торік постачальників було приблизно 25 -30, цьогоріч їх буде до 100. Тому що є перевиробництво, буде проблема зі збутом, тож повезуть до нас продукцію з усіх навколишніх сіл. А ось торік проблем зі збутом не було (село Зіболки недалеко від Львова,  90% селян возять городину на базар), тож доводилося самим їздити по селах, домовлятися про ціну.

У селян, як розповів фермер, купують продукцію за ринковими гуртовими цінами. Орієнтуються на ринок "Шувар". Яка ціна там, за такою і закуповують. Але вигідніше купувати у тих товаровиробників, які є платниками податків. Коли купувати городину в селян,  то вона відразу дорожчає на 20%, бо населення не є платником податків. Усі торгові мережі, виробники, каже пан Петро, могли б купувати продукцію у населення,  але  великі проблеми з ПДВ є гальмівним чинником.

-  Якщо сьогодні середня ціна картоплі на ринку 1.40 грн, то гуртова - 1.20, - пояснює нам фермер. -  Відніміть 20% ПДВ  - і виходить, що її треба закуповувати за 95 коп. А за таку ціну селяни не хочуть віддавати. Якщо купити за 1.20, додати ПДВ, то ми вискакуємо за ціновий бар'єр. А що тоді залишається нам? У збиток ніхто сьогодні не працюватиме.

Петро Федина лише два роки працює у новому бізнесі. Має 60 га землі, на якій вирощує городину. Але це тільки 25% того, що здає у великі торговельні заклади. Решту продукції закуповує у фермерів, селян.

- Ми просимо людей, щоб вирощували тільки ту продукцію, яку ми можемо купити. Скажімо, картоплю одного сорту. Може бути біла, рожева, синьоочка, але не мішана.

Якщо беремо продукцію у великій кількості, то вимагаємо від продавця сертифікат якості. Він має відвезти зразок продукції у лабораторію санепідемстанції й отримати відповідну довідку. Жодного разу продукцію не повернули через те, що у ній був підвищений вміст нітратів, пестицидів чи ще там чогось.

З вересня щодня машина розфасованої сільськогосподарської продукції із Зіболків їде до Львова, раз на тиждень - до Києва. Але Петро Федина - єдиний фермер на всю область, який узявся за таку нелегку, але конче потрібну справу. І судячи з усього, ще довго працюватиме сам.

- Держава нині ніяк не стимулює ні селян вирощувати багато сільськогосподарської продукції, ні фермерів, виробників закуповувати її й постачати споживачу, - каже пан Федина. Наразі закони, що існують у нас, працюють не для людей, а проти них.

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
10.2449 / 4.15MB / SQL:{query_count}